Кожна мати, чекаючи з війни свого сина чи доньку, щиро молиться і просить допомоги у Всевишнього, аби вони повернулися живими та неушкодженими. Але багатьох біда, на жаль, не оминає...
Врятований лелека
Листопадового ранку по городу блукав одинак-лелека. Бідолаха шукав їсти.
Коли Володимир Юрченко вийшов на подвір’я, то не помітити такого чорногуза ніяк не міг. Він знав, що треба бути обережним, аби не злякати птаха, бо по ньому було видно – виснажений, і якщо кудись відлетить то й загинути може.
Тож взяв трохи кукурудзи та й заманив – спочатку у сіни, а потім і в хату. А бузько неначе й чекав на таку гостинність. Тож вже за кілька днів, як тільки починали потріскувати у котлі дрова, він тихенько вміщувався якомога ближче до теплового джерела і ніби впадав у мрії. В одній з кімнат господар облаштував для лелеки чималий окремий куток.
Добре, що в їжі бусел не був перебірливий, тож вживав майже все, що було у рятівника. Особливо він любив ласувати відігрітою мороженою рибою. І Володимиру прийшлося її купувати, найчастіше — мойву.
Так і перезимували. До справжнього весняного тепла залишалося ще кілька прохолодно-морозяних днів і ночей...
А до села насувалися вздовж траси ворожі колони російської техніки.
… 5 березня Володимир взяв врятованого восени лелеку, відніс за город і випустив.
– Вибач, друже, але ситуація така, що не можу ніяк залишити тебе одного в будинку, бо хто знає – коли сюди ще приїду, і чи взагалі приїду? А так може ще й пощастить тобі тут, на природі, вижити, – промовив до лелеки Володимир.
І поїхав чоловік у місто.
А вже за два дні, 7 березня, росіяни почали шалено обстрілювати село. Величезний снаряд вцілив у будинок Юрченків... Один фундамент залишився від нього – згоріла і будівля, і сарай. Серед попелища стоїть і обгорілий котел, біля якого так полюбляв грітися бусел.
Від Житомирщини — до Чернігівщини
Скільки горя приніс російський завойовник на українську землю. Не оминуло це лихо і жителів села Количівка, що у 8-ми кілометрах від обласного центру.
Російські снаряди влучали у добротні цегляні житлові будинки, які розліталися немов картонні коробки, залишався один фундамент та печі.
Щоб не допустити просування ворога ближче до Чернігова, їм на заваді стали наші українські захисники, зокрема, з 1 танкової бригади і Національної гвардії. Завдяки мужності і стійкості наших воїнів, вдалося не тільки утримати оборону, а й відбити ворожий натиск, завдаючи окупантам значних втрат. На жаль, у цьому кількагодинному запеклому бою загинули декілька наших бійців. Серед них і 23-річний танкіст Олександр Мудренко з міста Радомишль Житомирської області.
Хлопець служив у танковому батальйоні 58-ї окремої мотопіхотної бригади ім. Івана Виговського (м.Конотоп).
— Саме хлопці з цієї бригади тримали оборону нашої області у напрямку населених пунктів Олишівка, Ягідне, Іванівка, Количівка..., — розповіла пані-офіцер оперативного командування “Північ” Світлана Х. — Коли у танк потрапила ворожа міна, Олександр Мудренко був безпосередньо на броні машини. Від вибуху він упав і собою прикрив піхотинця, який знаходився в той час поруч з танком, врятувавши йому життя. Поруч були також командир екіпажу, навідник танку, які отримали поранення й контузії...
10 вересня на місце загибелі приїхала Ірина Мудренко — мама сина, полеглого у російсько-українській війні та його рідна сестра Надія.
Вони розповіли, що Сашко був доброю людиною і завжди прагнув прийти на допомогу іншим.
Вони захищали своє: дружин, батьків, дітей, Вітчизну...
За кілька годин до загибелі Олександра Мудренка спілкувався з ним командир роти окремого стрілецького батальйону Григорій, позивний “Афганець”.
Бійці цього підрозділу захищали Чернігів та найближчі села від російських поневолювачів.
— Під час нашої розмови я запитав у Сашка про те, які у танка вразливі місця? — каже військовий. — Він все показав і розказав...
Того дня командирові особисто вдалося з гранатомета підбити два ворожих танки Т-72, а його підрозділ не втратив жодного бійця.
І хоча до цієї війни Григорій працював у Чернігівському університеті товарознавцем у сфері підприємницької діяльності, він абсолютно не втратив практичного досвіду, який отримав ще під час бойових дій в Афганістані.
Завдяки стійкій обороні військових, рота “Афганця” змогла утримати позиції.
— Була налагоджена співпраця з артилерією, яка гарно відпрацьовувала всі координати, що ми надавали. Також ми правильно обрали тактику бою: якщо танкісти гатили по росіянах звідси, зі сторони Чернігова, то ми, навпаки, зайшли їм з флангу і добивали. Майже всю передню частину ворожої колони ці хлопці, що тут стояли, знищили. Ми ж вражали рашистські танки здебільшого з гранатометів на відстані 150 – 200 метрів, – розповідає військовий, який теж у цьому бою отримав поранення.
Количівка — це немов би форпост перед Черніговом. Завдяки позиції, яку вдавалося утримувати, існувала так звана “дорога життя”, що проходила через сусіднє село Анисів. Не було б тут цього укріплення, і “замаскованого” від ворога шляху не існувало б. На цьому акцентував увагу заступник голови Чернігівської обласної військової адміністрації Дмитро Іванов.
— Хочу зазначити, що це питання ми візьмемо на контроль, щоб на цьому місці встановити меморіальну стеллу нашим захисникам, – підкреслив Дмитро Іванов. — Це стосується не тільки Количівки, а й інших місць. Наприклад, у Лукашівці там теж героїчно билися з окупантами українські воїни...
А ще захисники цього форпосту чудово розуміли про величезну відповідальність не тільки перед тутешніми жителями, а й перед чернігівцями і своїми рідними, які залишилися у місті.
— Ми, хто тут був тоді, усвідомлювали: здамо цю позицію, ворог просунеться вперед і виникне загроза взяття нашого міста. Адже якщо зробимо крок назад, ворог зробить крок вперед, — ділиться тими пережитими подіями піврічної давності заступник командира 21 окремого стрілецького батальйону Сергій Довбиш.
Військовий у перший день російського повномасштабного вторгнення відвіз маленьку дитину до тещі, а сам пішов захищати рідну землю від ворога.
— Моя дружина працює лікарем в обласній лікарні, — розказує Сергій Довбиш. — Вона півтора місяці поспіль рятувала наших бійців і цивільних. Медики спали і жили в лікарні. У них був свій бій — вони рятували життя, а ми захищали тих, хто це життя рятує.
До початку активної фази війни у місцевого жителя Анатолія Дуденка існувала природнича база відпочинку, послугами та можливостями якої користувалися не тільки місцеві люди, а й приїжджі. Російські загарбники розбили її майже вщент, а це кілька різних будівель і споруд.
— Такі люди як от Сашко Мудренко, який ось на цьому місці загинув, є справжнім героєм, бо мені навіть страшно подумати, щоб було якби росіяни пройшли це село, — розмірковує вголос Анатолій Дуденко, який разом з Володимиром Токарем під час блокади завозили у село хліб та інші продукти харчування.
Пам’ятає ці страшні дні-ночі і місцева жителька Тетяна Шевченко-Коваленко. Саме вона доклала максимум зусиль, аби Ірина Мудренко — мама загиблого в Количівці танкіста — приїхала на місце загибелі сина.
— Коли були бої тут, то я вже дійсно думала, що нам з погреба вже ніколи не вибратися, — пригадує пані Тетяна.
Багато людей, які спілкувалися з мамою загиблого бійця, не тільки співчували їй, а й просили вибачення, що не уберегли на землі Количівській її сина. “Хоча, якщо подивитися насправді, то це вони нас якраз і захищали”, — зауважила Ольга Ляховець, староста села Количівка.
— Аби вже скоріше вигнати з нашої української землі цю російську нечисть, яка принесла не тільки мені, а й багатьом мільйонам українців стільки страждань і поневірянь, — сказала Ірина Мудренко жителям Количівки.
***
… Цієї весни лелеки знову прилетіли у Количівку, в якій залишилося стільки понівечених будинків та згарищ... Але птахів це не відлякало – оселилися де можна, здебільшого на вцілілих електричних опорах. Хто знає, може, серед них і створив свою пташину сім’ю врятований Володимиром Юрченком рік тому бусел? Хотілося б у це дуже вірити. Бо врятований птах, то врятоване життя, яке у багатьох відібрала безжалісна війна, яку так нахабно і жорстоко нав’язала небратня нам росія.
Сергій Кордик, фото автора
